Нас вічно ділили на західних та східних. Переконували: ви різні, тож одним місце під Польщею, іншим – під росією.
Переконували, але таки не переконали. Хоч як намагалися, але ні. Бо все ж таки щось спільне у нас є – як мінімум те, що всі ми українці. І на цьому крапка.
Упродовж багатьох років наш народ це і доводив. Так, нам треба було (і доводиться досі) доводити те, що українці – нація окрема. Сильна і особлива. Нас не потрібно рятувати і неможливо підкорити.
Одне зі підтверджень цих слів – подія 1919 року. Коли бажання стати єдиними стало не просто мрією, а реальністю. Коли на Софійській площі у Києві був підписаний довгожданий Акт Злуки між ЗУНР та УНР.
Друге – подія 1990 року. Коли про ту ж саму єдність нагадали, взявшись за руки від Івано-Франківська до Києва.
Про акцію 90-ого року та про те, як це відбувалося у Рівному, – у матеріалі на yes-rivne.com.ua далі.
Руки за руки або про акцію “Живий ланцюг”
“Живий ланцюг” – це акція. Масштабна акція. Та насправді не тільки.
Але йдемо поступово.
Ця подія відбулася 21 січня 1990 року. Приурочили її до 71-річчя від уже згаданого нами проголошення Акта Злуки ЗУНР та УНР.
Суть ж самої акції цілком і повністю відповідає назві – створити живий ланцюг із людей, аби наочно продемонструвати: Україна – єдина.
І в ініціаторів вийшло. Народу зібралося стільки, що ланцюг простягнувся на близько 700 кілометрів. Уявляєте масштаби? Аби краще візуалізувати, ось вам деталі: починалося все з Івано-Франківська (символічно, бо саме там біля Центрального народного дому і відбувалися події у 1919 року), далі йшло через Стрий на Закарпаття і до Львова, потім на Тернопіль, Рівне, Житомир і врешті-решт закінчувалося у Києві. Чималенька відстань, погодьтеся.
Такою ж була і кількість народу, адже, окрім жителів уже згаданих регіонів, частиною живого ланцюга були і представники зі східних областей. Вони спеціально добиралися до столиці, аби вкотре показати, що Схід і Захід разом.
За офіційними даними СРСР, участь в акції взяли приблизно 450 тисяч осіб. Але ж ми вже знаємо, що інформації під радянським соусом краще не довіряти. А особливо якщо йдеться про справи, пов’язані з незалежністю України. Тож число від неофіційних оцінок у розмірі від 1 до 5 мільйонів видається більш реалістичним.
Але що варто розуміти ще: мета створення живого ланцюга був значно глибшою. Адже радянська влада була точно не в захваті від подібної ініціативи. І наслідки від цього “не в захваті” могли бути різними…
Але хіба то коли-небудь зупиняло український народ? Звичайно ж, ні. Тож з 1989 року вони вели активну підготовку, аби втілити свій задум у реальність.
Підготовка до створення живого ланцюга у Рівному
Так, підготовку до цієї акції дійсно вели із осені 1989 року. Розпочали завчасно, адже знали, що обов’язково зіткнуться зі супротивом з боку радянської влади.
Загалом, так воно і сталося. Щоправда, у Рівненській області він був доволі лояльним. Зокрема, на засідання бюро місцевого обкому партії прийняли рішення “не чинити силового тиску на учасників акції”. Обійшлося лише пояснювальними заходами. Які, звичайно ж, не допомогли, бо живий ланцюг зрештою таки склали.
Тож на величезному ентузіазмі діло з підготовкою рухалося: знайомили якнайбільше людей з ідеєю, розповідали їм, що, де, як і коли, а також займалися логістикою всього процесу.
А от найскладніше було з прапорами. Де в Радянському Союзі знайти синьо-жовтий стяг? Правильно – фактичне ніде. Тож для ініціаторів з Рівного тканину відповідних кольорів передавали з-за кордону – пощастило, що в одного з активістів були родичі в Австралії. Так питання з прапорами і закрили.
21 січня 1990 року: як цей день минув у Рівному
У той день, 21 січня 1990 року, рівняни та жителі області розійшлися на понад сотню кілометрів. За попередньою домовленістю, вони мали зайняти територію від Рівного до села Кам’яний Майдан у Житомирській області. Так воно і сталося.
У відповідальних за організацію осіб був страх того, що кількості людей, яку вийдуть підтримати ініціативу, не вистачить. Бо ж це потрібно було мати при собі національну символіку. А за це, як відомо, радянська влада точно не похвалить…
Але склалося з точністю до навпаки. Народу було дуже багато. Настільки багато, що в деяких місцях живий ланцюг перетворювався на ланцюги, бо ставали рівняни за руки не в один ряд, а у декілька.
“Це ж десь до півтора мільйона людей приблизно вийшло з національною символікою під страхом репресій – це була перемога!”, – пригадував згодом співзасновник Народного Руху України на Рівненщині Роман Омельчук.
Але однією лише акцією під назвою “Живий ланцюг” той день на закінчився.
Окрім цього, на території майже всіх областей на Заході України (Львівської, Івано-Франківської, Рівненської, Житомирської, Волинської та у Києві) 21 січня 1990 року провели низку мітингів.
На всіх них звучало одне й те ж – заклики до активної боротьби за незалежну самостійну Українську державу.
Гордість бере за те, що наш народ не боявся відстоювати власне право на незалежність навіть за умови життя у не найсприятливішому для цього Радянському Союзі. Так, нас роками залякували, роками всіма силами відмовляли від цієї ідеї. Мовляв, не можна прагнути того, чого ніколи не було й не буде. І це вони мали на увазі незалежність України.
Скажіть про це зараз, у 21 століття. Скажіть про це ще раз вільній країні, про яку знають у всьому світі. Скажіть про це в час, коли один говорить “Слава Україні!”, і мільйони відповідають “Героям слава!”. То як? Спробуєте сказати?