Що робить людину насправді незламною? Про це добре розповідають історії рівнян, які захищали свою Батьківщину під час Другої світової війни та мужньо виборювали для своєї країни свободу. У житті солдата з Рівненщини Федора Войчука відзеркалилось одвічне прагнення людини до правди і волі, пише yes-rivne.com.ua.
Юні роки та участь у Другій світовій війні
Федір Войчук народився у селі Бистричі Костопільського району Волинського воєводства. Коли йому було усього п’ять років, хлопчик втратив матір, а у чотирнадцять років став наймитом. Федір зростав у колі таких самих, як він: бідняків, які не мали власного господарства. До 1939 року працював у польського осадника пана Лукомського. Коли прийшли радянські “визволителі”, Лукомський залишив все і подався до Польщі, а Федора Войчука у 1940 році призвали до Червоної армії.
Вперше простий хлопець з Рівненщини так далеко і надовго поїхав з рідного села, – відправили новоспеченого солдата аж до Воронежу. На той момент йому було двадцять один рік. Друга світова війна зустріла його ще юним і відразу закинула на фронт. Під кулями, бомбами та постійними вибухами Федір молився, щоб його оминула смерть. Попри страх, солдат мужньо вирушав в атаку проти свого єдиного ворога – нацистів. Але тоді ще не знав, що для Сталіна він також був ворогом, адже той висловив недовіру мешканцям західних областей України і наказав зняти їх з фронту.
З пекла війни Федора Войчука відправили до Златоуста Челябінської області. Разом з іншими солдатами-українцями та хлопцями татарської та чеченської національностей, яким не довіряв вождь, мешканець Рівненщини, напівроздягнений, опинився просто неба. Неблагонадійних солдатів змусили рити котловани під заводи. Їх демонтували на заході і хотіли ввести в експлуатацію в тилу. Хоч в цьому і була військова необхідність, її ціна була занадто високою.
Втеча з “трудармії” і дорога на Берлін
Два роки, які Федір Войчук провів за тяжкою працею, були нестерпними. Холод, голод, хвороби, жахливі умови проживання та моральне приниження з боку керівництва буквально вбивали людей. Щодня когось несли на Сорочу гору, – так там називалося кладовище. Людська гідність у цьому місці була розтоптана, і Федір втрачав останню надію на порятунок. Він не хотів помирати тут страшною смертю й бути похованим так далеко від рідної Рівненщини, тому щоночі будував плани втечі. Його не так лякав фронт, як таке життя і жахливий кінець, тому одного разу він наважився.
Ймовірно, Федора Войчука оберігав янгол-охоронець, адже чоловікові все ж таки вдалося безперешкодно дістатися України, хоч і шлях був важким – він перебирався з товарняка на товарняк, ховався від перевірок, вигадував історії про себе й молився, щоб ні в кого не викликати підозру. Йшов 1944 рік, коли він дістався рідних країв.
На території СРСР у той час було сформовано Військо Польське. Ця структура діяла під керівництвом радянського командування і забезпечувалась радянським озброєнням. До складу Війська Польського набирали місцевих поляків та українців, які знали польську мову. Відразу після втечі його затримав черговий патруль й доставив до військкомату, де він повідомив, що знає польську мову. Йому дали нове прізвище – Вальчек, щоб він був більше схожим на поляка. 20 серпня 1944 року Федора Войчука-Вальчека зарахували до 22-го артилерійського полку 5-ї піхотної дивізії другої армії Війська Польського. Фронт польської армії вів бої на території Чехословаччини та Німеччини.
Найбільший відбиток у пам’яті Федора Войчука за всю Другу світову війну залишила славнозвісна Берлінська операція, а згодом і Празька 1945 року. Запеклі, але переможні бої піднімали бойовий дух відчайдушних фронтовиків. Як би страшно Федорові Войчуку не було на фронті, для нього цей шлях все одно був кращим, ніж загинути в уральському тилу. Янгол-охоронець протягом усього цього часу був поруч із солдатом. Якось осколки повністю розпороли пілотку на його голові, а Федора не зачепило зовсім – він відбувся лише контузією, що на війні – дрібниця.
Перемогу Федір Войчук зустрів у Берліні, де був представлений до нагороди. Але, звісно, він мріяв лише про одне – якнайшвидше повернутися додому.
Додому…
Здавалося б, Друга світова війна завершена і далі лише щасливе, мирне і спокійне життя, але доля готувала для Федора нові випробування. У потязі дорогою додому він почув попередження від фронтовиків, що у його рідних Бистричах діють повстанці. І всі, хто повертається з війни у формі польсько-радянського солдата, стають для них ворогами. Чоловік послухався поради і вирішив не повертатися в рідне село, а батько, який приїхав до нього в Березне, підтвердив слова попутника з потягу. До лав УПА приєдналися навіть деякі родичі Войчуків.
Будувати подальше життя Федір вирішив у Рівному. Там він почав служити охоронцем відділення Нацбанку на Червоноармійській, а в бараку поруч йому виділили ліжко. Однак, попри всі залякування, до рідного села все ж таки час від часу навідувався, і ніхто жодного разу його не зачепив. Виявилося, що там про нього все добре знали й дуже поважали.
Незважаючи ні на що, особисте щастя у Федора Войчука склалося: він мав родину, двоє дітей і онуків. Ще за життя ветеран передав Рівненському краєзнавчому музею свою нагороду та бойову характеристику, тож пам’ять про героя продовжує жити навіть після його смерті.