Польська хроніка “Рочнік Капітульний краковскі”, яка датована 1283 роком, містить першу писемну згадку про Рівне як один з населених пунктів Галицько-Волинського князівства, пише сайт yes-rivne.com.ua.
А вже починаючи з ХV століття Рiвне регулярно згадується в історичних джерелах.
“За 300 кіп широких грошей чеської лічби”
Починаючи з другої половини XIV століття, Рівне перебувало під владою литовської знаті.
Велике князівство Литовське упродовж 1236-1795 років (з 1569 року – у складі Речі Посполитої) було однією з найбільших європейських держав пізнього Середньовіччя. У різні періоди у його складі нараховувалося від 3,8 до 8 мільйонів мешканців різних етносів. У період найбільшого розквіту князівства поширення його влади було на сучасних територіях Литви, більшої частини України, Білорусі, західної частини Росії, Молдови, невеликої частини сходу Польщі (Підляшшя), а також півдня Латвії (Земгале, Курземе).
В історичних документах 1434 року наявна інформація, що Рівне разом з іншими волинськими поселеннями належало луцьким шляхтичам Дичкам. В документі, датованому 22 груднем 1461 роком, зазначається, що Іван Дичко “за 300 кiп широких грошей чеської лiчби” продав Рівне князеві Семену Васильовичу Несвицькому, який був представником русько-литовської династії Гедиміновичів.
Княгиня Рівненська
В 1479 році після смерті князя Семена Васильовича Несвицького Рівне перейшло у власність його дружини – Марії Несвицької, яка стала називати себе княгинею Рівненською.
Як свідчать історичні джерела, Марія Несвицька була донькою Федька Олізара-Шиловича, який був представником старовинного волинського роду.
Дата та місце народження княгині невідомі.
Про Марію Несвицьку розповідали, що вона була дуже мудрою та мала надзвичайні здібності.
Після смерті чоловіка, яку вона важко переживала, княгиня змінила місце проживання, оселившись у Городку, що неподалік Рівного, а згодом – і у самому Рівному.
Магдебурзьке право
Мудра господарка успадкованого маєтку розпочала його розбудову, витрачаючи для цього великі кошти. Так, на одному з островів багатоводної на той час річці Усті, з дубових колод було побудовано дерев’яний замок, навколо якого були викопані оборонні рови.
З усіх боків замок був оточений водою, а з рештою поселення сполучення було через єдину дорогу з мостом, яка пролягала ставками та непрохідними болотами.
Тодішнє селище за формою нагадувало трикутник – усі вулиці розходилися у три боки. Саме тому давній герб міста зображений як брама, яка відкрита для в’їзду на три боки.
Для розбудови селища княгиня запрошувала майстрів, ремісників, поселенців, які поступово обживали сусідні із замком вулиці.
Завдяки старанням Марії Несвицької у 1492 році Рівне отримало Магдебурзьке право та статус міста. Аби Рівне мало право на самоврядування, княгиня звернулася до польського короля Казимира Ягеллончика.
Розквіт міста
Надання місту Магдебурзького права сприяло активному розвитку міського господарства та приходу у місто нових поселенців.
Княгиня Рівненська розуміла, що розквіт та великі доходи місто може отримати від торгівлі. Тому Марія Несвицька вдруге звертається до короля, цього разу з проханням про влаштування у місті щорічного ярмарку.
Місто Рівне у 1507 році отримує такий привілей, що підтверджувалося відповідною грамотою короля.
Також ця грамота надавала княгині Марії право постійного володіння замком та містом, а також визнавала її право передавати рівненський маєток у спадок дітям та нащадкам, на власний розсуд його розбудовувати або ж продавати.
Завдяки активній діяльності княгині, Рівне упродовж двох десятиліть – XV та початку XVI століть – переживає перший свій розквіт.
Марія Несвицька ніколи не лишалася байдужою до справ міста, завжди дбала про краще облаштування поселень його мешканців. Княгиню дуже любили та поважали, адже про місто вона дбала з материнською опікою.
Як відомо з історичних джерел, княгиня Рівненська мала неабиякий хист до ведення господарства.
Польський краєзнавець Тадеуш-Єжи Стецький так згадував про Марію Рівненську:
“Княжна Марія є одним із найкращих характерних типів своєї епохи. Симпатична її постать славно рисується на тлі волинських подій кінця XV століття; і хоча з тих часів мало до нас дійшло, про княжну, однак, згадок і слідів у місцевих архівах чимало. Побожна, владна, попри своє вдівство, уміла володіти великими маєтками”.
Тендітна жінка, яка залишилася сама після смерті чоловіка, зуміла вміло розпорядитися землями, отриманими у спадок. А у власності княгині було місто Рівне та його околиці – Городок, Степань, Корнин, Квасилів та низка інших маєтків.
Благодійна діяльність княгині
Княгиня Рівненська була відома також і своєю благодійною діяльністю. Частину доходів, які давало місто, Марія Несвицька спрямовувала на його розбудову.
В історичних документах наявна інформація, що саме княгиня Рівненська фінансувала будівництво першого у Рівному храму – дерев’яної церкви на честь Воскресіння Христового, збудованої неподалік від замку княгині. Нині на цьому місці розташований Воскресенський собор. Крім того, княгиня була меценаткою Києво-Печерського монастиря.
В цілому, Марія Несвицька управляла містом впродовж чотирьох десятиліть.
Перед смертю вона передала право управління маєтком своїй єдиній внучці – Анні-Тетяні, яка надалі вийшла заміж за гетьмана литовського Костянтина Івановича Острозького і володіння Несвицьких як посаг було приєднано до великих володінь Острозьких.
Княгиня Рівненська померла в 1518 році.
На пам’ять про княгиню
На честь засновниці міста 14 жовтня 2006 року на головній вулиці Рівного було відкрито пам’ятник княгині Марії Несвицькій.
Через те, що в історичних документах не було виявлено жодного зображення княгині, скульптору довелося користуватися замальовками строїв тогочасної української знаті.
Марія Рівненська зображена на князівському кріслі, що має високу спинку, а його верхня частина нагадує крила. В руках княгині – грамота, за якою місто отримало Магдебурзьке право. Возвеличується княгиня під баневим дахом.
Скульптура виготовлена з мармуру та розташована якраз в тому місці, де мешкала княгиня.
Нам важливо пам’ятати про осіб, які зробили величезний внесок у розбудову нашого рідного міста Рівного.
Джерела: