Не встигли рівняни оговтатися від важкої Другої світової війни, як радянська влада почала переслідувати тих, хто виявляв свої національні почуття або, боронь Боже, якось негативно висловлювався в бік “совєтів”. У 1940-х роках у Рівному можна було стати ворогом народу просто через те, що носиш вишиванку і співаєш українські пісні. Переслідування проукраїнських рівнян почалося майже відразу після того, як радянська влада закріпилася у місті, пише yes-rivne.com.ua. Спогади тих, кому вдалося вижити у ті жахливі часи, нагадують про те, що колись любов до своєї держави була злочином.
Арештовували без суду та слідства
Сім’я корінних рівнян Зеленків стала жертвою радянських репресій. До того, як їх вивезли до Сибіру, вони мешкали на вулиці Золотій (Пирогова). Галина Олександрівна Зеленко поділилася з рівненською краєзнавицею, що у 1949 році вона закінчила десятирічку і вступила на біологічний факультет Львівського університету. На Спаса вона приїхала додому, щоб забрати речі для навчання, а вже о п’ятій ранку прийшли заарештовувати її родину.
Спочатку родину Зеленків відправили до в’язниці у Клеванському замку, де вони провели три місяці. Навіть через багато років ті події Галина Олександрівна згадує з жахом – зізнається, що тоді в неї навіть виникали думки кинутися з тієї замкової вежі вниз. Лякало, як багато жінок із дітьми там перебувало – радянська влада не шкодувала нікого.
Ставлення до в’язнів було таким, як до найгірших бандитів, про причини арешту ніхто не повідомляв і просто змушували підписувати необхідні папери. Галина Зеленко розповіла, що їй з родиною пощастило і їх ніхто не розлучав. У грудні всіх помістили до вагонів під охороною з собаками і повезли на схід. Дорога до Хабаровського краю на далекому Сході зайняла місяць. Там у сім’ї Зеленків почалися важкі будні на засланні. Галина з батьком щодня ходили на лісоповал, а мама з молодшим братом Галини залишалася в бараці.
Життя родини Зеленків у Сибіру
Як згадувала рівнянка, у Сибіру місцеві спочатку ставилися до них погано і називали бандитами, але згодом ніби звикли до українців на їхній території. Галину Зеленко тоді рятувала лише музика, у ній вона знаходила розраду та спокій. Жінка згадує, що тоді вони ставили багато вистав українською мовою у вільний час.
Через деякий час родину Зеленків переселили до селища і Галина Олександрівна почала працювати у клубі, а потім у дитячому садку. Коли вона отримала дозвіл на звільнення, рівнянку дуже просили залишитися на роботі, але її тягло на Батьківщину.
Увесь цей час, який вони провели в ув’язненні, її батько писав листи Булганіну та Ворошилову до Москви з проханням переглянути їхню справу. І ось у 1956 році нарешті прийшла довгоочікувана відповідь – родині дозволили повернутися до Рівного.
Проте після повернення додому виникли нові проблеми. У хаті Зеленків давно жили інші люди, і їх прихистила у себе тітка зі Здолбунова. За втрачене майно від радянської влади сім’я Галини отримала відшкодування, проте цих коштів було недостатньо. Тому батько купив Галині на ці гроші піаніно.
Усе подальше життя Галина Олександрівна жила і працювала у Рівному. Її робота була пов’язана з музикою. Вона працювала у Рівненському музичному училищі, викладала історію музики, хорові дисципліни, аранжування та хорознавство.
Рівняни, які не повернулися додому
Радянські репресії не оминули і рівненську родину Логвисів, які мешкали на вулиці Шевченка. Віра Федорівна Логвись-Шевчук у 2006 році поділилася спогадами про страшну долю, яка спіткала її родину. Її мати залишилася без двох синів. Найменший, Степан Логвись, потрапив на фронт у Білорусі, де йому снарядом відірвало ногу. Можливо, через це його не зачепили “совєти”, однак інших двох синів Івана та Василя Логвисів відправили до так званої трудармії. Після чого їх ув’язнили без будь-якої причини, просто через те, що Україну любили, як зазвичай, без суду і слідства. Братам дали по п’ять років таборів – Івана відправили до Красноярська, а Василя до Омська. Ці рівняни так і не повернулися до рідного Рівного з ворожої землі.
У 1944 році влада СРСР постановила робити акцент на патріотизмі у виховній роботі навчальних закладів Рівного. Водночас дуже активно стежили за тими, хто дозволяв собі хоча б якісь негативні висловлювання на адресу радянської влади. Радянські репресії посилилися після наказу Берії та Жукова від 22 червня 1944 року про виселення у віддалені райони СРСР усіх українців, які перебували під німецькою окупацією. Виселяти наказували насамперед тих, хто працював на німців і хто був знайомий з життям під нацистським режимом. Цинічність цього наказу полягала в тому, що виконувати його було потрібно після того, як українці зберуть врожай і віддадуть його державі на потреби Червоної Армії. Про арешт громадян рано вранці або вночі у наказі також був окремий пункт, адже це дозволяло застати всю родину вдома і нікому не дати можливості приховатися.
З Рівного до Сибіру у ті роки постійно вивозили українців, яких оголосили ворогами народу. В одну мить звичайні рівняни втрачали свободу пересування, розлучалися зі своїми сім’ями, були позбавлені громадянських прав та простої можливості жити і працювати на рідній землі.