Обірвані надії: як на Рівненщині у роки війни відбувалося примусове вивезення населення на роботи

Їх – живих свідків тих страшних подій – залишилось вже мало. Комусь з них вдалося повернутись та влаштувати своє життя, а хтось навіки залишився молодим на чужині, пише сайт yes-rivne.com.ua.

Події Другої світової війни увійшли трагічною сторінкою чи не в кожну українську родину. У когось в сім’ї воювали, а когось окупанти примусово вивезли на роботи.

Панівний режим

З початком німецької окупації гітлерівці змінили адміністративно-територіальні кордони захоплених територій, що унеможливило її цілісність. Українські землі зазнали поділу на чотири частини, кожна з яких була підпорядкована різним державам та адміністративним органам.

Так, Ізмаїльську та Чернівецьку області включили до складу території союзника Німеччини – Румунії.

Одеську, західну частину Миколаївської, південну частину Вінницької областей, а також Лівобережні кордони Молдови було об’єднано в губернаторство “Трансністрія” та проголошено частиною Румунського королівства.

Станіславську, Львівську, Тернопільську, Дрогобицьку області на правах окремого дистрикту з назвою “Галичина” включили до складу Польського генерал-губернаторства, з центром у Кракові.

Закарпатська область була у складі Угорщини.

Прифронтові області – Чернігівську, Харківську, Сумську та Донбас – було підпорядковано безпосередньо військовому командуванню.

Решта українських земель підпорядковувалися рейхскомісаріату “Україна” з центром у місті Рівне. Загалом рейхскомісаріат мав поділ на шість округів з центрами у Києві, Рівному, Дніпропетровську, Житомирі, Миколаєві та Мелітополі.

Рейхскомісаром ”України” було призначено Еріха Коха, резиденція якого розташовувалася у нинішньому обласному краєзнавчому музеї у Рівному.

За планами гітлерівців, Україна мала стати сировинним придатком для Третього Рейху. А українці стали резервом людських ресурсів, яких не вистачало в Німеччині у зв’язку з мобілізацією для поповнення власної армії, що постійно зазнавала втрат. 

Кого називали остарбайтерами

Дослівний переклад з німецької мови слова «остарбайтер» – східні робітники. Саме так нацисти називали людей, які були вивезені зі східних окупованих територій на примусові роботи до Німеччини та на території її союзників. 

Робітників із Рейхскомісаріату Україна позначали спеціальним знаком “OST”. Саме ця категорія робітників мала найгірші умови проживання. Українці жили на території спеціальних таборів у бараках. Сама територія охоронялася та була огороджена колючим дротом. До слова, робітники дистрикту Галичина (західна частина України), Балтійських країн, Західної Білорусі мали набагато кращі умови перебування.

Третина українців була залучена в сільському господарстві. Найбільша частка остарбайтерів працювала в промисловості: на видобувних, металургійних підприємствах, у хімічній промисловості, на будівництві, у транспорті.

Праця остарбайтерів використовувалася не лише в Німеччини, а й в Австрії, Франції, Польщі та Чехословаччині.

План з кількості відправлених

Німецькі окупанти для залучення українського населення на роботи до Німеччини спочатку застосовували методи агітаційно-пропагандистського впливу через засоби масової інформації, оголошення в людних місцях, повідомлення через гучномовці, демонстрували кінофільми. Пізніше це закінчилося облавами з подальшим примусовим вивезенням на роботи. Українці потерпали від терору, залякування та примусу.

На Рівненщині підготовка до примусового вивезення населення почалася наприкінці 1941 року. А вже у квітні-червні 1942 року тривали наймасштабніші примусові акції з такого примусового вивозу. За приблизними підрахунками, до Німеччини в той час було відправлено понад 28 тисяч жителів Рівненщини.

Кожен населений пункт області мав доведений план з кількості відправлених людей. 

В містах Дубно, Острог, Костопіль та Дубровиця було створено збірні пункти, а залізничні станції міст Здолбунова та Сарн слугували пересильними таборами.

Аби уникнути вивезення, молодь ховалася в лісах. Як свідчать архівні документи, у січні 1942 року в селі Волошки Рівненського району німці влаштували облаву, приїхавши у село на 18 вантажних автомобілях та у супроводі літака. Тоді було спіймано одинадцять місцевих жителів, яких надалі відправили до Німеччини. Сім осіб було розстріляно. 

За відмову їхати на роботи до Німеччини спалювали цілі села. Так, навесні 1942 року було спалено село Ремель Рівненського району, село Грані Дубровицького району, село Старе Рокитнівського району, а також село Дубрівськ Зарічненського району. А в селі Яринівка Березнівського району за відмову та спротив було розстріляно 375 жителів.

Товарні поїзди із захопленими українцями відправляли до Німеччини щотижня, а іноді й частіше.

Дорогу до Німеччини багато хто не витримував, адже поїздом потрібно було їхати до 14 днів. Увесь цей час жінки, чоловіки та діти перебували у замкнутому товарному вагоні, в якому вікна були забиті дошками. Чисельність примусово вивезених українців в одному вагоні коливалася від 50 до 80 осіб. Через те, що вагони були переповнені, часто доводилося долати відстань стоячи. Крім фізичного виснаження, українців випробовували ще й голодом. Харчуватися доводилося в кращому випадку тим, що вдалося взяти з дому. Іноді один раз на добу їм давали на 10-15 осіб по 1-1,5 кілограма хліба, воду, зіпсовані продукти. Досить часто людей не годували зовсім.

Виживання

Однією з обов’язкових процедур при перетині кордону з Німеччиною була процедура дезінфекції, а також перевірка на наявність педикульозу. Далі людей розподіляли по роботах.

Найважче становище робітників було у промисловому секторі. 

За свідченнями очевидців, годували їх вкрай погано: жабами, супом з брукви, в борошно, якого було обмаль, домішували тирсу, їли щавель, що ріс на території табору, виділяли також невеликий шматок хліба та воду.

Спали українські робітники в бараках на двоярусних дерев’яних ліжках, де матрацом і подушкою слугували мішки, набиті стружкою.

Одяг та білизну видавали великого розміру, тому доводилося все перешивати. На ногах носили капці, в яких була дерев’яна підошва, а тримали їх на ногах гумові смужки. Носками слугували відрізані від светра рукава.

Заробітна плата українців становила не більше 50 відсотків від зарплати їх німецьких колег. З цього заробітку вираховували кошти на утримання. 

Діяла досить сувора система штрафів за трудові та інші провини – від тілесних покарань до відправлення у штрафний чи концентраційний табори. 

Вже наприкінці 1942 року українцям дозволили, не більше як два рази на місяць, надсилати рідним листи. Восени 1943 року з дозволу керівництва можна було виходити за межі табору. А з кінця 1944 року знак “OST” можна було змінити на національну символіку.

Патріот чи зрадник – визначала фільтрація

По завершенню у Європі воєнних дій остарбайтери ще перебували у таборах для переміщених осіб. На Кримській конференції було прийняте рішення про обов’язкове повернення остарбайтерів на батьківщину. Частині людей, хто не хотів повертатися в Радянський союз, вдалося уникнути примусової репатріації та залишитись в Європі. Переважна більшість повернулися додому, а багато і не повернулися з причини смерті.

На тих, хто повертався, чекала фільтрація. Працівники НКВС проводили допит колишніх остарбайтерів, на підставі якого приймалося рішення про їх повернення додому чи затримання за зраду батьківщини.

Більшість молодих хлопців одразу записували на службу до лав Червоної армії.

В Державному архіві Рівненської області зберігається 28783 картки на колишніх остарбайтерів, стосовно 12995 осіб, які після повернення додому пройшли фільтрацію в управлінні Комітету державної безпеки України, є фільтраційні картки СБУ.

Як свідчать історичні джерела, українці з нетерпінням чекали повернення додому, проте не здогадувалися, що і на рідній землі житиметься їм нелегко.