Перший подих Другої світової війни відчувався у Рівному за кілька днів до її початку. Хаос, паніка, тривога та почуття безсилля охопили тоді всіх містян. Населення Рівного залишилося сам-на-сам з бідою, що насувалася, адже “червоні” командири та керівництво першими пакували валізи та тікали з міста. Ця далека війна зберігає багато страшних таємниць, адже незручну правду радянська влада тривалий час усіляко приховувала. Розповіді старожилів, ветеранів, архівні документи – це все, що мають рівненські краєзнавці, щоб дізнатися більше про те, якою була війна у Рівному насправді, пише yes-rivne.com.ua.
Передчуття війни
Рівненські старожили діляться спогадами, що передчуття війни витало в повітрі ще з середини травня 1941-го. Підсилювали його розповіді мешканців навколишніх сіл про щоденні пересування на захід піхоти, танків та артилерії. Паніка наростала, а місцева влада приховувала правду, пояснюючи все тим, що це просто планові маневри.
Недільний ранок 22 червня 1941 року був останнім мирним ранком у Рівному на наступні чотири роки. Місто жило своїм звичайним життям, коли близько полудня мешканці почули перші вибухи над центром Рівного. Спочатку рівняни подумали, що почалися чергові навчання з цивільної оборони, але коли на вулицях почали з’являтися перші загиблі та поранені, сумнівів не залишалося – це війна.
Мешканці Рівного, які застали ті часи, пригадують, що 22 червня бомбардували квартали, прилеглі до залізниці, військове містечко та центр міста – район, відомий рівнянам як Театральна площа, а також вулиці Пересопницька та Шкільна.
У той день Рівне стало прифронтовим містом. Це підтвердило радіозвернення Молотова. Після двох днів посилених бомбардувань містяни масово почали виїжджати до колишнього радянсько-німецького кордону, щоб втекти вглиб території СРСР. Водночас поширювалися чутки, що червоноармійці влаштували на кордоні блокпост і нікого не пропускають. Так чимало рівнян повернулося назад, а ті, хто намагався обійти блокпост, переважно потрапляли під бомбардування та гинули. У кого була можливість, ховалися від війни у Рівному у прилеглих селах.
Увечері рівнянам забороняли виходити на вулицю та користуватися радіоприймачами, тож суспільство жило в інформаційному вакуумі.
Як місто чекало німців
Рівняни спостерігали, як військово-комуністичне керівництво активно тікало з міста разом з майном. У державних установах спалювали документи, а працівників звільняли. Це посилювало тривожні настрої населення, яке вишиковувалося у довжелезні черги за хлібом, сірниками, милом та іншими товарами тривалого зберігання. У ніч на 25 червня Рівне таємно покинули всі працівники НКВС та міліції. На вулицях постійно бачили завантажені меблями автівки так званих червоних комісарів, які рятували свої родини. Про цей відступ, більше схожий на втечу, свідчать архівні документи, які довго приховували від громадськості.
Вже у неділю 22 червня містянам почали надходити перші повістки. Оскільки мобілізація була оголошена поспіхом і через безлад військове керівництво не знало, куди направляти ненавчених призовників, мобілізованих по кілька днів тримали у вагонах. Багато хто тікав звідти.
Хоч війна у Рівному й лякала, насправді деякі містяни чекали приходу німців з певною надією. За майже дворічний період правління “совєтів” у Рівному вони встигли значною мірою потероризувати населення репресіями та створенням колгоспів, які зробили більшість мешканців жебраками. Звісно, від окупантів містяни добра не чекали, але розуміли, що навряд чи становище у місті стане гіршим.
Коли відступала Червона армія, а командири повтікали, солдати не знали, що їм робити. Рівнянка Марія Осіпчук, якій у 1941 році було шістнадцять, розповіла, що бійці не хотіли воювати й воліли цілими підрозділами здатися ворогу. Перед війною Марія закінчила медичні курси і разом з подругами допомагала пораненим солдатам, яких не хотіли рятувати червоноармійці.