Церква і Радянський Союз. Напевно, за часів СРСР за одне лише поєднання цих слів в єдину думку чи речення можна було отримати на горіхи. А що вже говорити про відвідини храму чи віру в Бога…
Якщо ви не прогулювали уроки з історії України, то той факт, що Радянський Союз вбачав у церкві, і релігії як такій, страшенного ворога, не є новим. Зрозуміло: якщо є ворог, буде і війна.
І вона було. До того ж така, яка не закінчувалася на простому нищенні храмів чи святих місць, пише сайт yes-rivne.com.ua.
Про атеїзм радянської влади, боротьбу з церквою безпосередньо на Рівненщині та наслідки такої політики – у матеріалі далі.
СРСР і релігія
Перші обличчя СРСР у Бога не вірили. Перші обличчя СРСР з Богом боролися.
Але цього їм було замало. Тож перші обличчя СРСР робили все, аби кожна людина, яка проживала на території союзу, у Бога не вірила, а з Богом боролася.
Ґрунтувалася ця ненависть на світобаченні крізь окуляри марксизму і ленінізму. І якщо ідеологія першого стверджувала лише те, що релігія – це щось застаріле і воднос щось таке, що заважає і відволікає народ від класової боротьби, то з другим вже було трохи жорсткіше.
Згідно з теоріями ленінізму, з вірою в Бога потрібно було обов’язково боротися. У прямому сенсі цього слова. Адже, мовляв, замість того, щоб наполегливо відстоювати свої права за життя, люди вірили в те, що після смерті вони отримають щось краще, потрапивши до раю.
Тож, аби “забрати цю дурість із голів”, політика СРСР всіма силами була спрямована на те, аби відвернути людей від Бога: населенню заборонялося вінчатися, дітей не дозволяли хрестити, а похорон наполегливо радили проводити без участі священників.
Хоча ці речі були лише початком. Скажімо навіть, лагідним початком.
Політика “Вигаданої традиції” на Рівненщині
Окрім вищеперелічених заборон, що стосувалися відвідин храмів, влада СРСР вирішила “забирати релігійну дурість із голів людей” за допомогою політики “Вигаданої традиції”. Про що йдеться?
Українці споконвіків славилися своєю обрядовістю. А вона відповідно тісно переплітається з церквою. Тож радянський план полягав у тому, щоб замінити народні традиції, пов’язані насамперед із релігійними святами, на нові штучно вигадані – більш доречні, на їхні думку.
Відтак у 1964 році Рівненський обком КПУ та виконком облради депутатів трудящих видали навіть спеціальну постанову, яка стосувалася запровадження нової обрядовості…
Так і з’явилися свята золотої осені, урожаю, маяків, зими тощо. Найпідлішим було те, що ці новостворені події відзначалися в той самий день або ж зовсім-зовсім поруч із датами якихось великих релігійних свят… Зрозумілий хід, чи не так?
Знищення радянською владою святих місць на Рівненщині
Улюбленою справою радянської влади було руйнування святих місць. “Боролися” і з великими храмами, і з маленькими капличками у селах, і навіть із джерелами.
Ось декілька реальних історій нищення святинь на Рівненщині.
Джерело святого Миколая
Це місце було відомим далеко не тільки в межах Рівненської області. До джерела приїжджали з багатьох куточків України, аби, окунувшись у води, набратися здоров’я на цілий рік.
Та у радянської влади, як уже знаємо, погляд на такі речі був іншим. Тож лавочку із джерелом вирішили прикрити.
Робили вони це поступово. Розпочали з найпростішого – будинку сторожа каплиці, який знаходився на території святині. Його наказали розібрати.
Немає охоронця – немає і порядку, ось на що був спрямований цей хід. Але не ним єдиним.
Далі священнику сказали забрати від джерела подалі ікони, бо ж немає їх – немає і статусу, так би мовити, святості.
А вже після – взялися за повне знищення цього місця, зокрема приступили до засипання джерел, які наповнювали святиню.
Джерело святої Анни
Подібна історія спіткала й іншу святиню Рівненщини – джерело святої Анни біля села Онишківці.
Працювали радянські представники за шаблоном. Тож нічого нового, якщо порівнювати із знищенням джерела святого Миколая, не робили: спершу закрили каплицю, а потім взялися і за знищення джерел, поступово засипаючи їх.
Розчистили їх місцеві жителі аж із здобуттям Україної незалежності, тобто у 1991 році.
Свято-Успенська церква у Здолбунові
Щодо закритих на Рівненщині соборів, церков і капличок за часів СРСР, то їхню кількість просто не злічити. Робили це безпідставно, адже просто так мало бути. І те, що так мало бути винятково, на їхню думку, не хвилювало абсолютно нікого.
Ось, наприклад, Свято-Успенську церкву у Здолбунові закрили через аварійний стан будівлі. Хоча зрозуміло, що з приміщенням храму все було в порядку. А закрили, бо закрили.
Церква у селі Диків
До болю кумедною була ситуація у селі Диків (колишній Клеванський район). Там вирішили закрити церкву через відсутність священника. А нового не призначали через закриття храму… Якось так
Свято-Воскресенський собор у Рівному
Від рук радянського свавілля постраждав і Свято-Воскресенський собор у Рівному.
Його закрили у 1962 році. Відтоді парафіяни не давали спокою владі, аби ті пояснили, у чому справа. Але вони, передбачувано, просто розводили руками.
Але вже через декілька місяців причина цього закриття стала очевидною: у Рівному розгорнули міське будівництво. І храм стояв на заваді… Собор потрібно було знести, аби на його місці з’явилися житлові багатоповерхівки.
Страшно, що в такій атмосфері українці були вимушені жити не рік і навіть не десять. Радянська влада змушувала відвертатися від Бога людей роками.
І, на превелике щастя, так і не змусила.