Кажуть, у війни нежіноче обличчя… але ще страшніше, коли вона має дитячі очі. Війна руйнує долі, розлучає коханих і, на жаль, часто забирає найцінніший період у житті кожної людини – безтурботне дитинство. На Рівненщині також є діти війни, яким довелося подорослішати занадто рано. Друга світова війна залишилася в їхній пам’яті яскравим, страшним спалахом, а історії, якими вони поділилися, пробирають до мурах. Водночас для багатьох із нас це не просто розповіді про щось далеке, а нагадування, якою ціною виборювався мир, пише yes-rivne.com.ua.
З Кам’янського до Рівного
Своєю розповіддю про дитинство у війні поділилася з рівненською краєзнавицею Валентина Іванівна Пономарьова. Ця жителька – одна з дітей війни. Вона народилася у 1944 році і про Другу світову війну у нашому місті знає, зокрема, із розповідей рідних.
Мати Валентини, Софія Рутковська, народилася у 1924 році у місті Кам’янському Дніпропетровської області. Значну частину мешканців Кам’янського у той період складали поляки, які переселилися сюди з Польщі. Дитинство Софії було складним – коли дівчинці було тринадцять, померла її мама, а за рік батька розстріляли чекісти через його польське походження. Мама Валентини Пономарьової залишилася з молодшою сестрою Ірою і дівчата жили з дідом, але у 1939 році його заарештували і кинули до в’язниці. Так сестри Рутковські опинилися у дитячому будинку. Софія майже закінчила школу, коли почалася війна, а наприкінці серпня 1941 року німці окупували Кам’янське.
Окупанти вивозили молодих дівчат із Кам’янського на роботу до Німеччини. Так у 1942 році Софія і потрапила до Рівного. Товарний поїзд з робочою силою зупинився на рівненському вокзалі, де частину дівчат висадили, а решту повезли на захід. Софію разом з іншими бранками під конвоєм повели до міста, де розселили у порожньому двоповерховому будинку. Валентина Пономарьова припускає, що, можливо, раніше у тому будинку жили євреї, яких знищили нацисти. Дівчата самі облаштували нове житло, дістали якісь меблі і створили щось на кшталт гуртожитку. У сусідньому будинку жили чоловіки, яких також привезли німці на роботу зі сходу.
Софія працювала на фабриці валянок та щіток на вулиці Хмільній, де пізніше побудували кондитерську фабрику.
Батько Валентини жив на тій самій вулиці, де й Софія, навпроти, у чоловічому гуртожитку. Так вони і познайомилися. Навіть попри тяжку працю і воєнні будні, хотілося будувати плани на майбутнє та кохати, тому Іван та Софія згодом стали жити разом. Коли Софія завагітніла, німці почали влаштовувати у Рівному облави, хапаючи на вулицях молодих жінок та чоловіків для відправлення до Німеччини. Маму Валентини також якось схопили навпроти Свято-Воскресенського собору і змусили прибирати після бомбардувань у німецькому адміністративному будинку. Однак ввечері відпустили і дали їй з собою буханку хліба.
Вагітна Софія жила у постійному страху за себе та ще ненароджену дитину, ховаючись від бомбардувань Рівного. Валентина з’явилася на світ ввечері 28 червня 1944 року. До пологового, який розташовувався у центрі, йти було страшно, тому подруга порадила Софії піти на околицю міста до сестри, яка жила на вулиці Сонячній. Пологи прийняла баба-повитуха. Валентина Іванівна розповіла, що любить сонце, бо прийшла у цей світ на вулиці Сонячній.
Батьків Валентини Іванівни закинула до Рівного війна, але вони полюбили це місто і відтоді їхні діти та онуки живуть тут.
Момент, коли почалася війна…
Нагадує про страшний час Другої світової війни ще одна історія дитини війни – Тетяни Яремівни Мельничук. Коли почалася війна, їй було десять років. Тетяна народилася у селі Арестів Здолбунівського району.
У той чорний день початку війни Тетяна з подружками пішла в кіно до Здолбунова. Кінотеатр розташовувався біля самої залізниці. Дівчата чекали на фільм, а його довго не показували, аж поки вони не почули стрілянину. Потім Тетяна дізналася, що це вже стріляли німці з літаків. Коли дівчинка прийшла того дня додому, її зустріла мама зі словами: “Війна почалася!”.
Бригадири та голова колгоспу відразу втекли на схід, а німці зайшли до Арестова на третій день. Два дні стояли в селі і, за спогадами Тетяни Яремівни, у хатах не розміщувалися, залишалися в машинах. У Арестові німці нікого не розстрілювали.
Тетяна Яремівна поділилася, що під час війни у них завжди були напоготові запряжені коні. Як тільки батько чув постріли, садив усіх на коней і родина тікала від обстрілів у поле, де ховалася за невеликим лісом.
Якою була для Рівного Друга світова війна
Війна залишила по собі багато горя, сліз та болючих втрат. Рівне та область перебували під окупацією майже 32 місяці. Окупанти організували на Рівненщині 63 табори та гетто, де жорстоко вбили майже 200 000 мирних мешканців та 67 996 військовополонених.
Завдала війна нашому місту й серйозних матеріальних збитків. Загалом окупанти зруйнували 456 промислових підприємств, більше половини житлового фонду міста, пограбували 465 колгоспів. Найбільш болючою матеріальною втратою для рівнян стала стара частина міста. Багато визначних пам’яток архітектури, старовинних будинків, вулиць, готелів містяни більше ніколи не зможуть побачити.
Рівне було звільнено радянськими військами 2 лютого 1944 року, хоча авіаудари по місту продовжувалися ще декілька місяців.