Єврейський народ – це живий свідок терору нацистського режиму. Живий попри те, що за шість років Другої світової війни мільйонів їх не стало. Без перебільшень: не тисяч, не сотень тисяч, а мільйонів…
Зважаючи на цифру, про пекло, яке пройшли євреї, пам’ятатимуть завжди. Так, не безпосередні жертви, що зазнали нелюдських знущань з боку німецьких нацистів. Але правнучки тих дідусів, яких розстріляли, і праправнуки бабусь, яких жорстоко вбили, – вони пам’ятатимуть про це завжди, пише yes-rivne.com.ua.
Так само, як і пам’ятатимуть про героїв свого народу. Про тих, хто намагався боротися з окупантами, що зазіхали на їхні життя тільки через те, що всі вони просто євреї. Авжеж, серед представників єврейського народу були свої партизани.
Можливо, ви навіть читаєте подібне твердження вперше. Бо ж з євреїв хотіли зробити (і фактично зробили) винятково жертв – народ, який лише страждав. Страждав і ніяк не протистояв цьому. Але ж насправді було не так…
Єврейський рух опору: вигадка чи реальність?
Про те, що нацисти ненавиділи євреїв, що масово розстрілювали їх, піддавали тортурам – про це ми знаємо. Як мінімум, точно читали на сторінках підручника з історії. А про єврейський рух опору? Про те, що їхній народ теж намагався рятувати свої життя, повстаючи проти ворога? Це вже пригадати трохи складніше.
І не дивно. Бо ж за часів СРСР на цю тему наклали табу. Чому? Пояснення типово радянське: з окупантами могли боротися лише і тільки їхні партизани. Ніхто більше. Байдуже, що було насправді, головне, щоб на паперах написали те, що потрібно…
Так воно і сталося. Посприяло цьому також те, що з часом усі єврейські угрупування стали підпорядковуватися радянським або польським структурам. По-перше, тому, що об’єднань євреїв існувало не так і багато. А, по-друге, їхні угрупування були малочисельними, особливо якщо порівнювати з кількістю партизанів, наприклад.
Тож той факт, що євреї теж об’єднувалися заради спільних повстань проти ворога, вирішили частково проігнорувати. Не такий він уже й важливий… Напевно, через те в повоєнних звітах, у яких ішлося про народну боротьбу з фашистами, більшість самостійних єврейських груп відразу і віднесли до числа радянських. Без будь-яких уточнень. Якось так.
Але, очистивши історію від погляду СРСР, можна з впевненістю сказати, що свою боротьбу з нацистським режимом вели і євреї. Зокрема й ті, які проживали на Рівненщині. І їхній рух опору був насправді особливим.
Особливості єврейського руху опору на Рівненщині
Коли йдеться про рух опору, то перша асоціація з цим словосполученням –збройне повстання. Але не в контексті єврейської боротьби. Хоча, звісно, до повстань теж дійшло. Та починалося все інакше.
Люди чинили опір нацистам тим, що намагалися, хай там як, продовжувати жити – це і стало особливістю боротьби євреїв не лише на Рівненщині, а й у багатьох інших областях України. Так, просто жити: їм забороняли працювати – вони робили це таємно; не дозволяли щось купувати – шукали шляхи, як це таки зробити; наказували видавати своїх – ховали, щоб врятувати від смерті; вели на страту – пробували тікати.
На перший погляд банальні речі, які не варто розглядати як прояв опору. Але ж пригадайте, як нацисти поводилися з євреями на Рівненщині (хоча так було не тільки в нашій області, а й всюди). Їх почали переслідувати відразу після того, як захопили місто, змушували носити спеціальні мітки, принижували антиєврейськими законами… Лише задумайтеся: людей навмисно ізольовували від представників інших національностей (так і виникли ґетто), не дозволяли одружуватися з неєвреями, працювати на тій роботі, що обриали, навіть виходити на вулицю у визначені німцями години. Загалом, фашисти робили все, аби життя єврейського народу стало пеклом. Хоча через трохи вони просто їхні життя забирали…
Тож у таких умовах порушити банальну заборону, наприклад, не вийти на вулицю після 16 години – це вже було виявом опору. Бо за невиконання будь-якої вимоги євреїв просто розстрілювали. Без запитань, розмов і попереджень. Відразу смерть.
Вияви єврейського руху опору на Рівненщині
Але то був лише перший етап боротьби євреїв за власне життя. Згодом Рівненську область охопили й повстання.
Найбільше напруга зростала в місцях ізольованого проживання представників єврейського народу – тобто у ґетто. Зрозуміло, адже умови існування там були жахливими: перенаселення, антисанітарія, голод та щоденна робота по 8-12 годин, яка не оплачувалася. Попри те, що євреї – народ терплячий, рано чи пізно будь-якому терпінню приходить кінець.
І ось тоді, коли він прийшов, люди почали об’єднуватися у бойові групи. За даними істориків, у різних ґетто Рівненської області (Дубна, Рафалівки, Дубровиці, Тучина тощо) виникло близько 10 таких об’єднань євреїв. Усі вони мали на меті допомогти своєму народові вижити. Учасники угрупувань облаштовували спеціальні схованки на територіях ґетто, вишукували зброю та організовували втечі (які, на жаль, мало коли увінчувалися успіхом).
Але з часом вони наважилися і на організацію безпосередньо повстання.
Повстання у Тучинському ґетто
Тучин – населений пункт, розташований неподалік Рівного. Його окупували 6 липня 1941 року. Через рік після там створили Тучинське ґетто – місце, що через трохи стане осередком одного з повстань євреїв у Рівненській області.
До організації заколоту людей підштовхнуло горе: у липні 1942 року фашисти ліквідували ґетто у Рівному. Усіх людей, що там проживали, вивезли за межі міста і розстріляли. Після масового вбивства у Сосонках, ситуацієї в Рівненському ґетто євреї Тучина точно знали, що їх чекає теж саме.
Аби принаймні спробувати врятувати свої життя, вони взялися планувати повстання. Але… У них фактично не було зброї. На розпорядженні мали лише 5 гвинтівок, 25 пістолетів, ручні гранати та бажання вижити. Останній пункт – найвагоміший. Саме тому вони і прийняли рішення: боротимуться з нацистами, і нехай фактично голіруч. Бо іншого варіанта в єврейського народу просто не було.
Очолили повстання голова юденрату Гершель Шварцман та його заступник Мейр Гіммельфарб. Їхній план полягав у тому, що в момент початку ліквідації ґетто потрібно було підпалити будинки, опісля – влаштувати стрілянину і, скориставшись хвилинами сум’яття фашистів, утекти до лісу. 23 вересня 1942 року так і зробили.
Тож повстання у Тучинському ґетто таки відбулося. Але назвати його успішним складно. Більшість євреїв німецькі нацисти впіймали і розстріляли того ж дня. Ще частину – впродовж наступних, коли познаходили схованих у лісі.
Не витримали життя в польових умовах і жінки, а точніше матері з маленькими дітьми. Вони добровільно повернулися назад в ґетто на четвертий день повстання. Пощастило одиницям – їм вдалося втекти. І більшість тієї меншості приєдналося до загонів радянських партизан.
Узагалі ж, за даними істориків, з 3 000 євреїв, які проживали у Тучині, лише близько 20 дожили до лютого 1944 року, коли селище деокупували.
Тож повторимося ще раз: назвати повстання успішним складно, однак воно було. І це яскравий доказ того, що євреї теж боролися за своє життя, що євреї теж боролися з нацистським режимом, який їх нищив, але все ж таки не зламав.
Усі зображення – ілюстративні.