Як ім’я генерала-хорунжого Марка Безручка пов’язане з Рівним?

Марко Данилович Безручко – видатний український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, був справжнім борцем за незалежність України, пише сайт yes-rivne.com.ua.

На честь відомого військового діяча у Рівному названа одна з вулиць. Яким чином Марко Безручко пов’язаний з Рівним йтиме мова далі. 

Від педагога – до військового

Марко Данилович Безручко народився у місті Токмак, що на Запоріжжі. 

У вчительській семінарії міста Переяслава здобув початкову освіту. Далі було навчання в Одеському піхотному юнкерському училищі та Миколаївській військовій академії в Санкт-Петербурзі. 

Через початок Першої світової війни Марку Безручку не вдалося закінчити додатковий курс академії. Молодого офіцера у складі 106-го піхотного Уфимського полку відправили на фронт. 

Після отримання поранення і контузії з серпня 1916 року він служив старшим ад’ютантом у штабі 42-го армійського корпусу, а з кінця серпня 1917 року – штаб-старшиною для доручень штабу 30-го артилерійського корпусу Південно-Західного фронту.

Січові стрільці

З березня 1918 року Марко Данилович вступає на посаду начальника оперативного відділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки. 

З 25 березня 1919 року уряд Української Народної Республіки та Директорія на чолі з Симоном Петлюрою перебували у місті Рівному, яке на короткий час стало столицею молодої української держави.

Починаючи з квітня 1919 року Марко Безручко працює на посаді начальника штабу корпусу Січових стрільців, де командиром був полковник Євген Коновалець. 

Впродовж 1919 року корпус стримував наступ більшовиків та білогвардійців на Поділлі та Волині, аж поки 7 грудня 1919 року армію УНР не було інтерновано поляками в Луцьку.

З січня 1920 року досвідченому воєнному діячеві Марку Безручку було доручено реорганізувати військове з’єднання Січових Стрільців. Так, батальйон Січових Стрільців було реорганізовано в полк, потім в бригаду, дивізію і зрештою в корпус. 

У січні 1920 року Марко Данилович Безручко почав формувати, а з лютого був призначеним командиром Шостої стрілецької дивізії Армії Української Народної Республіки, яка формувалася в польському місті Ланцуті, а згодом у Бресті.

Разом проти більшовиків

Симон Петлюра, спираючись на союзників-поляків, зробив ще одну стробу домогтися незалежності України та звільнити українські землі від більшовиків. У квітні 1920 року було підписано Варшавський договір, або Договір Пілсудського-Петлюри, за яким в обмін на визнання незалежності Української Народної Республіки й військову допомогу Симон Петлюра погодив визнати кордон України з Польщею по річці Збруч до гирла річки Прип’ять. Також за договором до складу Польщі відходила Східна Галичина і п’ять повітів Волині. 

Натомість уряд Юзефа Пілсудського визнавав Українську Народну Республіку та відмовлявся від претензій на кордони Речі Посполитої 1772 року. Крім того, поляки не хотіли мати сусідом росіян і Україна мала стати своєрідною буферною зоною.

У 1920 році командир Шостої стрілецької дивізії Української Народної Республіки Марко Безручко вже разом із Військом Польським бере участь у протистоянні з більшовиками.

Так, дивізія під командуванням Марка Даниловича спільно з поляками здійснили похід на Київ, в ході якого столицю української держави було визволено від більшовиків, яких вдалося відкинути за Дніпро. На честь звільнення Києва на Хрещатику 9 травня 1920 року відбувся спільний парад українців та поляків.

Проте вже в липні 1920 союзникам довелося відступати з Києва, оскільки більшовики здійснили прорив до Львова та розпочали наступ на Варшаву.

Чисельність військ Першої кінної армії Будьонного, яка здійснювала наступ, у п’ять разів переважала спільні війська українців та поляків.

Диво на Віслі

Таку метафоричну назву мала вирішальна битва польсько-українського війська з більшовиками, що відбулася в кінці серпня 1920 року, де Червона армія отримала поразку. 

Марку Безручку у військовій операції з оборони Замостя вдалося зробити неможливе.

Чисельність українсько-польських військ становила близько 3,4 тисячі бійців, які мали всього 12 гармат і 40 кулеметів. Натомість перша кінна армія Семена Будьонного налічувала 13 тисяч червоноармійців, що мали в розпорядженні 72 гармати та 400 кулеметів.

Армія Будьонного оточила стару фортецю в Замості та пішла у наступ з усіх боків. Впродовж двох діб гарнізон українців та поляків вдало відбивав атаки ворога, а також робив успішні нічні вилазки. Червоноармійці після невдалої атаки фортеці, розпочали гарматний обстріл, а натомість отримали влучну відповідь січовиків з їх дванадцяти гармат.

Через наближення польських військ з півночі та півдня червоноармійці припинили облогу Замостя та почали відступ. Під час штурму фортеці війська Будьонного зазнали величезних втрат, що унеможливило їх подальшу наступальну операцію на теренах Польщі.

Успіх військова операція мала завдяки грамотному облаштуванню польових укріплень навколо Замостя, а також вмілому командуванню Марка Безручка, який фактично врятував від поразки Польщу.

5 жовтня 1920 року Марко Безручко та його заступник Всеволод Змієнко отримали звання генерал-хорунжих.

Вже в листопаді 1920 року війська Шостої стрілецької дивізії Армії Української Народної Республіки через значні втрати змушені були відступати на територію Польщі, де були інтерновані. Марко Безручко перебував у таборах Александруві Куявському і в Щипйорні, що під Калішем.

Еміграція

Талановитий військовий Марко Безручко з травня по липень 1921 року працював на посаді військового міністра Уряду Української Народної Республіки в екзилі (уряд у вигнанні), а також був членом Вищої Військової Ради Української Народної Республіки.

Пізніше Марко Данилович працював у польському військовому картографічному інституті, де ним була проведена велика робота з дослідження та збереження військової історії перших визвольних змагань українців 1917-1921 років.

Впродовж чотирьох років (1931-1935 рр.) Марко Безручко був керівником Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві.

Ще генерал-хорунжий був редактором і видавцем військово-історичного мемуарного видання “За державність. Мемуари до історії Війська Українського”.

Колосальні знання військової справи, робота в редакції, а також бажання донести до загалу події, свідком яких був сам генерал, стали поштовхом до написання книг.

Одна з них – “Від Проскурова до Чорториї”, видана в Каліші у 1924 році.

Інша книга – про становлення та діяльність корпусу Січових Стрільців – “Січові Стрільці в боротьбі за державність”, яка побачила світ у 1932 році завдяки Товариству допомоги емігрантам з України в Каліші.

Перебуваючи в еміграції, військово-політичний діяч Марко Безручко залишався вірним українській державі та брав активну участь у житті української політичної громади.

Про відданість та вірність Україні красномовно свідчить факт відмови генерала Марка Безручка від найвищої військової нагороди Польщі – ордену Virtuti Militari. Генерал, відмовляючись від нагороди, заявив, що він воював за Україну, а не за Польщу.

До кінця свого життя генерал-хорунжий Марко Данилович Безручко в Україну вже не повернувся. Він помер у Варшаві 10 лютого 1944 року, там був і похований на православному цвинтарі.

Марко Безручко стверджував, що тільки тоді зможемо знищити ворогів, коли будемо знати їх збройні сили, вивчати їх воєнну історію, не забуваючи своєї, а також постійно студіюючи загальну військову науку. Адже сильна армія – це право на існування нації.